Сухе рукостискання.
Коротке, без надмірної фальші та презирливості, лише з нотками якоїсь
незбагненної та невловимої іронії, їдкої насмішки, а, можливо, і жалю щодо
втраченого часу. Сухе неначе листок, який упав на шкільне подвір’я пізньої
осені і якийсь пустоголовий школяр розчавив його, перетворивши на дрібні
шматочки перемелу колись життєдайньої сили і наснаги. Тривіальне і вже кумедне нині в царині кинутих
на вітер трильйонів мільйонів слів: «Привіт». «Привіт», – відповідаю я. Не
варто бути великим психологом, екстрасенсом чи Вольфом Мессінгом, щоб
передбачити сказані наосліп сполуки звуків, давно вже втрачені у Всесвіті
ілюзій і дитячих комплексів та мрій: «Як справи?». «Нормально», – знову бурмочу
вивчену напам’ять, перевірену сотнями рукопривітів пісеньку. Сухе
рукостискання.
– Пока
–
Бувай
Думки линуть у минуле.
Світи розійшлись: поглядами, емоціями, словами, музикою, навіть мовою. Не
тільки у розумінні різнорідної інтерпретації сказаних біля підвіконня думок із
чашкою чаю, але і в мові незрозумілих електричних імпульсів, коли ще кажуть про
людей: «Вони на одній хвилі». Незчувся, не зрозумів, не угледів той місяць,
день, хвилину чи годину, коли із друзів, про яких ще кажуть: «На все життя», ми
перетворилися на поодиноких роботів, штампованих овульгаризованих часом і в’язкими
язиками слів. Чому все так? Напевно, хтось вибрав і далі колихатися у світі
алкогольних випарів і сигаретного смороду, метафізичного і псевдоінтелектуального
самобичування, наслідування ортодоксальних ідей, які вже давно втратили всіляку
цінність і мають право лише на згадку в історичному посібнику. А комусь
набридло, осточортіло, переклинуло, і він сказав коротко: «Бувай Бувай!».
