«Сьогодні 5 людей відмовилося. Але розумієш, що це робиться от як зараз: взяв і поїхав, бо коли ото мусолиш – то купа траблів», – переконував мене Захар. Я мав усі шанси стати шостим відмовником, проте ініціатива змотатися автостопом в Молдову на три дні мене неабияк запалила. Хоча, як воно бува, коли щось клюне «стрьомне» та незвичне, те, що виходить за твою зону комфорту, є ризик, що ти здрейфиш, схарапудишся перед невідомим, але треба усвідомити, що яскравість життя часто і залежить від подібних рішень та й інколи краще зробити та пожалкувати, ніж жалкувати від того, що не зробив.
Як пояснив Захар, подібна подорож – це такий собі прискорений курс життя, коли тобі доводиться багато чого вирішувати самостійно та справлятися з різною складністю труднощами, що дає змогу навчитися певним життєвим штукенціям та, зрештою, наповнює емоціями. Хоча дехто вважає стоп, певною мірою, приниженням, але це лиш спосіб пересування зі своїми плюсами та мінусами, і тут питання зовсім не в тому, що автостопник подорожує без грошей.
 |
| Наш початковий маршрут |
За час подорожі я затямив кілька корисних для себе уроків, перший серед яких – «раціо». Перше таке раціо спрацювало, коли ми добиралися до одеської траси. Кожен «hitch-hiker» вільний обирати свій рівень «комфорту», хоча маститі стопери навіть у зливу не дозволять собі сісти у маршрутку і до останнього ловитимуть автівку. Знаючи, що цей мій перший серйозний досвід стопу, Захар вирішив не перегинати палицю і обрати полегшений варіант тревелу. Так, до станції «Подібна», що недалеко від Умані, ми доїхали електричкою за 23 гривні, що забрало 6 годин нашого життя. І це досить непогано, враховуючи, що відстань між пунктами становить близько 180 кілометрів. Власне, раціональніше проїхати за двадцять з копійками гривників третину шляху, ніж стопити у Київ для того, щоб вийти на трасу Е95 або ж ловити щастя з Черкас до Умані. Та і зекономити не вийде, бо ці ж 23 гривні ти потратиш на їжу або тобі різко захочеться капучіно у якомусь придорожньому кафе). Але якщо ти нікуди не швидиш і хочеться саме «пилі дарог», то гайда всю дорогу лиш стопом і «без грошей». «Інша справа, що той, хто шукає у стопі халяву у мене заслуговує зневагу», – розмірковує мій друг.
 |
| Трохи забігаючи наперед. Таке собі селфі в Молдові |
Отже, виїзд близько о 6 ранку. Дизель. Пам’ятаю, як то добре висунути голову з вікна і слухати драйвову музику, коли твоє лице ще й обдуває теплий вітер, а ти вдивляєшся в безкінечні поля, примружуючи очі. Тоді ми слухали Dubioza Kolektiv (цікавий Герцеговінсько-боснійський гурт), а саме пісню «Kazu». Проте, як то часто буває, комусь щось піддуває, смердить, пихтить, чи то хтось забагато триндить або сміється. Тоді якійсь жінці дуло, тому вікно довелося прикрити.
Ми вийшли з дизеля та набрали з приколійної криниці води, для цього я завбачливо взяв пластикову пляшку; потім пішли на трасу. Коли ж спускалися з невисокого підвищення, я, як би це сказати цензурно, шльопнувся прямо в кущі, замурзав в зелене від трави штани і подряпав руку. Захар розсміявся, підмічаючи, як то весело починати свою подорож з таких от оказій). Річ в тім, що в мене немає туристичного рюкзака і все своє барахло довелося запихати (інше слово було б тут недоречне), в досить компактний 30-літровий «Polar». В одній руці я тримав спальник, який аж ніяк не можна було причепити до ранця, у іншій бобку та пляшку з водою і у вирішальний момент надіявся на засохлу рослину за яку вчепився двома вільними пальцями, проте вона мене, трясця, підвела.
Там де ми думали стати – фарбували міст, тому ми подибали шукати краще місце для стоянки. Стали неподалік зупинки, трохи постопили, проте швидко розділилися. Довелося довго іти, тому що треба було повернути за протяжний поворот та і хотілося налаштуватися. Власне, круто коли поряд людина, яка усьо порішає чи допоможе, проте коли опиняєшся наодинці, в тобі активізуються заспані ресурси, мозок починає кипіти і ти розумієш, що тепер нема на кого спихнути відповідальність і «руки у руля», але це на і напрочуд корисно. Мій друг з присмаком такого собі густенького докору розповідав, що часто з ним відмовлялися стопити, адже він натякав, що на дорозі доведеться розділитися. Як же показує практика, найбільше шансів піймати автівку у одної дівчини, далі така ймовірність: дві дівчини, один хлопець, три дівчини, хлопець і дівчина, два хлопця. Хоча нам кілька разів поталанило і нас підібрали вдвох.
Поталанило і цього разу, коли я вкотре підняв вгору великий палець (жест автостопу) і неподалік зупинився старенький Mercedes. Виявилося, що там вже сидів Захар: «Це було б кумедно, якби я проїхав повз і помахав тобі рукою на прощання». Зазвичай, якщо вас двоє і когось підбирають першим, він не те, що забов’язаний, але в принципі, в його голові має виникнути ідейка запитати у водія, чи той не проти підібрати ще одного такого ж стопника. Отже, коли ти в машині, головне не мовчати, хоча інколи бесіда справді не клеїться. Загалом, одна з головних причин, чому водій вас підбирає – це спілкування, яке явно прикрашає нудну дорогу. Для далекобійників, особливо вночі, спілкування є найнадійнішим способом не заснути за кермом. Хоча якщо не знаєш про що говорити, завжди є «топ-теми», які хвилюють нас усіх: як-то погані дороги, погана влада чи зарплати, чи то пак смердюки в маршрутках, придумати щось можна завжди).
Чоловік повертав на Умань, а нам потрібно було виходити. Пройшовши пост ДАІ, ми вдруге спробували постопити вдвох, проте машини стрімко нас минали, збиралося на дощ. Коли я подумав, що нам знову треба розділятися, нам присвиснув далекобійник, який якраз заправлявся. «Чи зможете двох взяти?», – запитуємо. «Ох, не бажано, місце то тільки для одного, але бог з вами, сідайте. Другий ховатиметься за шторку», – далекобійник, на щастя, був у гуморі. Захар говорив з водієм про мистецтво фотографії (виявляється, що останній раніше фотографував весілля), а я намагався щільніше прикритися шторкою, постійно пригинаючись, адже мій високий зріст не дозволяв мені вирівнятися.
«Візьмемо цього?», – звернувся до нас водій. Ми лиш знизили плечима. Фура призупинилася і до нас підсів трохи бомжуватий чоловік без багажу, який тримав у руках лиш табличку «Одеса». «Напевно заробітчанин», – подумав я. Захару ж довелося приєднатися до мене і ми вже вдвох сиділи на ложі, де зазвичай відпочиває другий водій і надалі ховалися від «бздітєлєй дорог» зі смугастими жезлами, щоб ті нас не запримітили, а інакше – штраф. «Но у меня нет денег», – промовив наш новий пасажир. «Та щоб тобі, добре, поїхали», – вже не зважав водій, напевно жалкуючи у своєму рішенні. Все б нічого, та ми усвідомили, що забули повідомити далекобійника, що самі подорожуємо без грошей і трохи помізкувавши вирішили дати йому символічні 40 гривень у кінці поїздки. Хоча шофер сам нас і покликав.
«А вам што, нашей кампании было мало», – чоловік ще розповідав про двох трохи нахабних дівчат, які проспали більшу частину шляху та ще й не захотіли нічого платити за поїздку водієві. Потім ми помітили, що заснув заробітчанин. «Я собі ніколи такого не дозволяю, навіть якщо дуже хочеться спати», – промовив Захар.
Загалом ми досить легко подолали частину одеської траси і дібралися до дороги, яка вже вела до молдавського кордону. Цю дорогу Захар назвав «мертвою» і дивлячись на кволий трафік машин, я зауважив, що порівняння напрочуд гарне. Все б нічого, та починався дощ…
Далі буде…
