Перше вересня

Коли говорять справді щирі слова, то це помічаєш відразу. Звичайно винятки можуть бути у тих випадках, коли віртуозний маніпулятор чи законспірований СБУшник вішає приправлену всілякими словесними спеціями лапшу, самі знаєте куди. Так ось, я веду до того, що ловлячи шматочки кинутих у сотні практично вже студентів та їх родичів мовні викрути світочів університетської еліти та політичних ***, яким випала нагода влучно пропіаритися на святі, відчуваєш вже типову скуку та скептицизм. Пахне ж це все тривіальною, набридливою та плісняво-заїзджено-совковою стравою, яку тобі вже неодноразово втюхують і ти маєш це їсти. З часом, пафос та фальш починаєш помічати в усій цій організації горе-свята, а хочеться всього лише відвертості, хоча б якоїсь...

Ринок, коли вже ніхто нічого не купує

"Людей просимо не смітити, а їм байдуже"  –  розповідає мені одна з прибиральниць Центрального ринку, вже після закінчення його продажно-купівельного циклу. Розумію, що жіночки досить частенько бачать оцей бік цього місця, якийсь-то брудний та незграбний, недолугий одним словом. Та і справді, сміття довелося побачити багато. Якби ж то знали ті продавці та покупці, які так недбало залишають "точки", як оці прибиральниці на них скаржаться, незлим тихим словом, так би мовити. Напевно ті, які кидають щось мимо смітника чи отак "сруть", рідко задумуються над тим, що провокують отаких жіночок думати про них: "Оце бидлота". Хоча всім байдуже, а жіночок жаль. 

Трішки шовковиці

Чудова дівчина Таня

Люблю хороших дівчат, тих, які справді уміють дивувати, не тільки своєю загадковістю чи жіночністю у повних їх обсягах, хоча і цього вже достатньо, але і простотою у спілкуванні та глибиною у мізках, а ще наявністю кокетного цинізму, під яким ховається міцне розуміння життя. І обов'язково наявність гарного почуття гумору. Як показує досвід, у розумних дівчат, воно копняки чоловічому дасть та ще і язик покаже...

Одна із таких дівчат Таня, на мій суб’єктивний погляд

Политический русский

– Мені якось байдуже, що там твориться. Що українська, що російська, я обидві погано знаю, взагалі, суржиком розмовляю, – такою була відповідь мого сусіда по під’їзду, молодого Ярослава, на запитання про його ставлення до нинішньої мовної політики. Я саме їхав на мітинг, який організували на Соборній площі проти скандального закону. Вже на місці я дізнався, що законопроект «Ківалова-Колесніченка» прийняли, хоча ще тільки у першому читанні.

Мітинг чимось нагадав нещодавне святкування Дня Перемоги. Тоді на ветеранів трішки «забили» і перетворили свято у «парад прапорів». Можливо, це вибрик фантазії, але сьогодні хотілося побачити ІДЕЮ, яку б представляли черкащани, не ліві чи праві, не «тимошенківці» і не «свободівці». Хотілося б побачити індивідуальностей, які були б самі собою. І ось, знову прапори все псують і люди ідеї злилися з натовпом. Прикро. Як сказав один хлопець, якого звати Євген: «Показуха». Я б ще додав і слово – рекламна.

Що ми маємо? Влада прийняттям таких законів впевнено прагне здобути прихильність «украинских, которые на русском», які для неї звичайнісіньке «болото». І все для того, щоб виграти на майбутніх виборах. Опозиція проти таких дій, але аж чухається, як хочеться прапор для реклами показати, а ось перед людьми ідеї виникає запитання: «Що робити далі?» Болото не чіпаєм, бо для нього відповідь на це та й інше запитання: «Ти знаєш, хто ти?». – «Слухай, не «грузи». 

Рукостискання

Сухе рукостискання. Коротке, без надмірної фальші та презирливості, лише з нотками якоїсь незбагненної та невловимої іронії, їдкої насмішки, а, можливо, і жалю щодо втраченого часу. Сухе неначе листок, який упав на шкільне подвір’я пізньої осені і якийсь пустоголовий школяр розчавив його, перетворивши на дрібні шматочки перемелу колись життєдайньої сили і наснаги.  Тривіальне і вже кумедне нині в царині кинутих на вітер трильйонів мільйонів слів: «Привіт». «Привіт», – відповідаю я. Не варто бути великим психологом, екстрасенсом чи Вольфом Мессінгом, щоб передбачити сказані наосліп сполуки звуків, давно вже втрачені у Всесвіті ілюзій і дитячих комплексів та мрій: «Як справи?». «Нормально», – знову бурмочу вивчену напам’ять, перевірену сотнями рукопривітів пісеньку. Сухе рукостискання.

  – Пока

 –   Бувай

Думки линуть у минуле. Світи розійшлись: поглядами, емоціями, словами, музикою, навіть мовою. Не тільки у розумінні різнорідної інтерпретації сказаних біля підвіконня думок із чашкою чаю, але і в мові незрозумілих електричних імпульсів, коли ще кажуть про людей: «Вони на одній хвилі». Незчувся, не зрозумів, не угледів той місяць, день, хвилину чи годину, коли із друзів, про яких ще кажуть: «На все життя», ми перетворилися на поодиноких роботів, штампованих овульгаризованих часом і в’язкими язиками слів. Чому все так? Напевно, хтось вибрав і далі колихатися у світі алкогольних випарів і сигаретного смороду, метафізичного і псевдоінтелектуального самобичування, наслідування ортодоксальних ідей, які вже давно втратили всіляку цінність і мають право лише на згадку в історичному посібнику. А комусь набридло, осточортіло, переклинуло, і він сказав коротко: «Бувай Бувай!». 

Про кота...

Про людей Че...

Про ЧЕ...

Про кіно...

Кіно іде і все без коректур

Тату, а сучасне українське кіно існує? – Ні синку, це фантастика. Причин такої реалії кілька: кінорежисери варяться у власному соку, повнометражне кіно ніхто не фінансує, а створений за власний кошт аматорів «корокий  метр»  мало хто дивиться, бо глядачі взагалі не знають про його існування.

Перегляд кілька десятків сайтів тотожних до кіномистецтва, п’яти торрентів та соціальної мережі Вконтакте результатів не дали.  Власне, хотілося лише знайти та скачати два українських фільми: «Менини» Ігоря Подальчука 2008 року випуску та «Відчуження» з Сергієм Бабкіним у головній ролі. Цього вечора моя мета була проста – влаштувати ніч сучасного українського кіно. Низькосортний фільм «Штольня» бачив та і «Сафо», відверто кажучи, великого враження не справив, тому вирішив пошукати короткий метр. Знайшов в Google назви короткометражок. «Дощ» Марини Вроди, «Катерина» Катерини Чепик, «Кохання крізь збільшуване скло» Станіслава Лещенка, «Тінь метелика» Анни Смолій – пошук цих фільмів успіхом так і не ознаменувався.  Прикро, але у нас багато говорять про проблеми сучасного українського кінематографу, а подекуди про його відсутність, але й те що є, для звичайного українця часто недоступне. У кінотеатрах показувати українське mоvie нерентабельно, а в інтернеті на нього немає попиту. Через відсутність реклами, глядачі не знають, що є, а чого немає в українському кіно.

Чекати, що Кабмін чи Верховна Рада візьмуться за нелегку справу розвитку кіно та будуть виділяти на нього гроші з державного бюджету не доводиться.

Одного разу спілкувався з Михайлом Опалєвим, спеціалістом з анімаційного дизайну та мультимедіа. Він розповідав, що хороших українських фахівців купують закордонні компанії, купуючи і привласнюючи також їхні імена. Тим хто залишається, варто лише сподіватись на власні сили та знімати, знімати, знімати. Запитаєте, за які зелені?

Крокуючи  альтернативно-технологічними доріжками

Знімати круті блокбастери, де бравий українець подібно до Брюса Уілліса рятує мера, який обмежив кількість пільгових тролейбусів, від кулі пенсіонера-кіллера на фоні сутички комуністів та соціалістів під час вторгнення інопланетян, які невідомо звідки взялися, в Україні не будуть. По-перше, бо інвестори на масштабні проекти гроші не дадуть, а по друге, українські режисери все зіпсують. Власне, робити високотехнологічне кіно, фантастику, екшн чи Володаря гвинтиків по силі тим державам, де існують великі кіностудії. Українському movie поки що варто розвиватися в іншому напрямі. Оптимізм, реєстрація у Youtube, Вконтакте чи іншій мережі та банально наявність камери. Відсутність фінансування – не відсутність ідей, та й власний Голівуд у новому форматі дзеркальних DSLR-фотоапаратів можна помістити у рюкзак.  Звичайно, є проблема в тому, що одного фотоапарату недостатньо, щоб зняти щось якісне, але якщо є бажання, то кошти знайти можна.

 Українські режисери можуть скаржитися на відсутність грошей та оперативної пам’яті в ПК, проте, як показує досвід, багатство у карманах – не багатство на екрані. Майкл Бей маючи в бюджеті 200 мільйонів, крім 2 годин металевої ахінеї так нічого сутнього і не показав. Але повернемось до України.  Знімають українське кіно альтруїсти та аматори-експериментатори за суміцництвом ще й фотографи  у жанрі атр-хаусу та соціалки. Такі фільми потрібно відправляти на фестивалі. Хороший приклад: робота від черкаських активістів ДЄНЬОЗАВРів «Вагітна» стала переможцем спільного конкурсу Я-Корреспондент та представництва ООН в Україні на соціальну тематику. Історію про наркозалежну дівчину, яка хоче мати дітей, але не може, хлопці і дівчата знімали на звичайний дзеркальний фотоапарат. На фотоапарат команда зняла і короткометражний фільм «Черкаси», який кілька тижнів тому просто взірвав інтернет за кількістю переглядів. Принамні для нашого міста – це перемога. 

Євген Артеменко, черкаський режисер

Хоча все не так просто. Для того, щоб знімати кіно потрібно величезне бажання, хороша ідея та потужний сценарій. І це лише на початку. «Ми знімаємо, бо ми цього хочемо і потребуємо. Це спосіб жити і дихати, а не відхекуватись. Для когось цей спосіб – збирати автомобілі, займатись бізнесом, співати...Але все-таки кіно дуже дороге задоволення навіть на початковому етапі. Для того, щоб мати хоча б ту базу, яку має Denjozavr потрібно не менше 7 тисяч доларів. І це дрібниця в порівнянні з тим скільки коштує власне час усіх людей, які беруть участь у проектах. Якщо казати коротко, щоб написати пісню потрібна гітара і одна людина. Картину – одна людина. Кіно самотужки зняти не можна», – розповідає черкаський режисер Євген Артеменко. За словами хлопця, кіно – один з найкращих засобів впливу на свідомість народу. Америку в її теперішньому вигляді багато в чому створило кіно...

Повний метр – неповні сантиметри

Якщо поглянути на розвиток повного, метру хочеться скептично усміхнутись. Генрі Форд казав: «Якщо не знаєш, куди йдеш, то туди і прийдеш». Ці слова ілюструють й українське кіновиробництво. Немає  розуміння важливості нашого кіно для формування патріотизму, розвитку естетичного смаку людини; немає загальної концепції, плану розвитку кіновиробництва на майбутнє, консолідованості та згрупованості режисерів, не тільки нашої, але й інших країн, відсутня пропаганда наших фільмів. Українське кіно неначе сліпе кошеня, яке закинули у яму, і воно намагається вибратися звідти, але не виходить. Запитую у любительниці кіно, Наталії, який би вона український фільм порадила. Каже: ну, не знаю. І такі відповіді чуєш часто. Хоча сьогодні українське кіно потрібно знаходити в соціальних мережах, тобто робити його доступним, популяризувати серед молоді, формувати аудиторію.

Звичайно, безвихідних ситуацій не буває. Як кажуть експерти у кіногалузі, вихід у створенні фонду розвитку демократії, який існуватиме завдяки відрахуванням від власне кіно: продажу квитків на сеанси, DVD, телепоказів. Наприклад, у Франції такий відсоток становить 11, де фонд за рік збирає 500 мільйонів євро. У нас наші законодавці, хоча б на піввідсотки розщедрилися. Другий спосіб: закон щодо пільгового оподаткування кіногалузі. На думку заслуженого працівника культури України Олени Москаленко-Висоцької, крім законів про пільгове оподаткування необхідно також законодавчо врегулювати питання функціонування спеціального фонду розвитку вітчизняного кінематографу, який би отримував кошти з відрахувань, здійснюваних виробниками шкідливої для здоров’я продукції (тютюн, алкоголь), ігровим бізнесом, керівництвом телебачення (за демонстрацію іноземних фільмів). Для прикладу експерт посилається на досвід країн Балтії. Звичайно, поради для національного масштабу. Для місцевого – збирати кошти на хоча б дзеркальний фотоапарат, штатив, диктофон і таке інше та знімати короткометражки, якщо є бажання, звичайно. 

Проте виникають запитання: кому не байдуже, хто лобіюватиме, хто прислухається, хто голосуватиме, хто розумітиме та дивитиметься? Проте варто відповісти лише на одне: а чи варто робити українське кіно взагалі? 

Про людей Че...