Запит

Надіслав запит щодо того, як там розслідується справа підкупів та інших виборчих нечистот 2013-го року. Відповідь досить передбачувана і очікувана, на жаль: "...досудове розслідування триває, проводяться необхідні слідчі дії...". Виходить, що на виборах можна чудити, як заманеться і тобі нічого не буде. Чи як? Ба, затягують з розслідуванням подібних справ і в інших областях. Власне, гарна звістка для тих, хто планує махлярити політтехнологіями на місцевому рівні. Чуди, крути, купуй, муди і буде тобі щастя.

Більш того, запит забрав сам (5 днів минуло, а відповіді не приходило, тому про долю папірця довелося дізнаватися самотужки), бо як сказали по телефону: грошей на пересилку поштою у них поки немає. Приїхали…

Я люблю займатися всякою хуйньою. Напевно, як і більшість у моєму віці. Раніше, звичайно, це робив частіше. Зараз троха порозумнішав. Десь на кавалок. Але досі дозволяю собі такий грішок. І ось, вловив себе на думці, що поки я це роблю, хтось у цей момент:

пише пісню,

робить операцію,

воює за таких лінивих лантухів, як оце я,

кладе цеглу нового будинку,

вчить англійську мову,

пише книгу,

шиє сорочку,

читає дитині казку,

доїть корову,

вичищає з-під свині лайно,

лагодить унітаз,

намагається помиритися з дівчиною,

варить дружині вечерю,

допомогає жінці донести тяжку сумку,

репортажить,

малює, 

дизайнує, 

віршує,

імпровізує,

перекладає,

жонглює,

...є,

...є,

...є,

А прямо зараз за вікном хтось гра на фортепіано...

Хтось, але не я...

Пост з виборчим присмаком

Гіп-гіп, ура! Вісєлля начінається! Я маю на увазі вибори — ті, що місцеві. Бо в нас, як не вибори, то суцільні курйози та клоунада. Хоча, якщо подумати, подекуди то віртуозно спланований всілякими там політтехнологами перформанс. Ляшко тому приклад. Хоча і в нашому місті є політики, які «гонять» на рівні.

Власне, вибори вже помаленьку підповзають. Закон прийняли, дата голосування є — на старт. Біля центрального ринку роздають «Молодіжку», наприклад, з матеріалом «Черкащани хочуть нового мера» чи то «Як депутат повністю змінив життя «неперспективного» мікрорайону» (звичайно, тут вказані «правильні претенденти», «правильна соціологія» та загалом who is who). Власне, «газетна» війна тільки починається, і журналісти ще настрочать багато цікавого. Натомість, у центрі вже стоїть палатка «Солідарності».

Отже, місто скоро згвалтує політічєска реклама. Це порно для мене, як для морально вразливої людини, викличе рвотний рефлекс. Кандидати мірятимуться пі...ми у тому, хто найбільше допоміг фронту або просто у няшності, фоткаючись з милими дітьми або котиками. Нє, можливо хтось скреативить і заселфиться з коалою чи лемуром.

Скоріш за все, з'явиться черговий клоун (мета якого забрати кілька сотень голосів у фаворита) або і «дєди» політічєского болота вкотре позмагаються за мерське крісло та потішать усіх своєю «харизмою» та новими перлами. Є один здоровань на приміті та не про нього зараз.

А людей і далі триматимуть за лохів, які проголосують за морОжинку, або якийсь кандидатик вирішить підкупити усіх фестивалем туалетного паперу чи роздачею вітамінок. Ну, а шо? Креативно, ніби то.

Хтось скурвиться — хтось вперше, а хтось вкотре, хтось перефарбується, хтось наповнюватиме контентом черговий проплачений сайтик, а хтось заробить на чергову машину пишучи заказуху.

Прикро це все. Але я щиро хочу думати, що серед усіх цих (тут самі придумайте гарний евфемізм) будуть і нормальні люди. Яким захочеться повірити. І проголосувати. І вони навіть не обдурять. Хоча це і малоймовірно. Ба, часу мало пройшло, щоб з’явилися нові обличчя, які готові туди іти. Досвіду мало. На жаль, скоріш за все, як завше, доведеться вибирати серед гірших — найменше зло.

Квартирантки

Надумав у свої 25 переїхати від батьків на квартиру, а точніше – зняти кімнату.  Може і запізно, але так вже склалося – життя дало сильний пендель. Після цього три місяці животів з двома ___ (по правді, я дуже поважаю жінок, можливо, навіть занадто, тому прибережу той іменник, який часто крутився у мене в голові, для іншого посту) і однією, як потім виявилося, славною кобітою.

Розповім про цих двох дівоньок, їй-бо запали мені в печінку добряче.

Гоже, коли ти можеш будь-де і за будь-яких умов абстрагуватися. А якщо ні? Для мене віддушиною, як не дивно, стала кухня. Так, саме там ці дівулі найрідше з’являлися. І хвала, що так. Натомість якорилися вони у своїх спальнях, які перетікали у мою – мені не особливо фартонуло, бо жив я у прохідній кімнаті. Сусідоньки мали звичку нащось відчиняти двері своїх кімнат, тому враження було, ніби жили ми в одній. 

Отже, вони двоюрідні сестри. На перший погляд, поодинці наче і «норм», а вдвох уособлюють той соціальний зріз українців, про який знати і чути не хочеться. Чим же вони такі особливі, чи то пак − типові?

Можна коротко сказати: вони занадто добре і часто матюкалися, забагато сиділи вдома і постійно скаржилися. Наперед забігаючи скажу, що ці нарікання ніколи не вели до головного − вирішення проблеми, чи взагалі до якогось конструктиву. Здавалося, що ниття – це та батарейка, що підтримує життєдіяльність їх організмів і не дає згаснути остаточно. Ну, все, як в типового українця. Нас же хлібом не годуй, тільки дай на щось понити. А підняти дупу та почати щось робити – зазвичай, слабо, тут і купа проблем різко з’являється, і аргументів про те, яке нині складне житійо.

Отже, сиділи вдома, бо не мали роботи. Та дратувало не це. «Мааам, я устала. З роботи недавно прийшла, давай потом», – вже опісля розповідала мені моя інша сусідка, як дівулі обманювали своїх батьків, що працюють. А фіг там. Найчастіші етюди, які я заставав − це тупий ржач на балконі під жіночі цигарки Kent та та безкінечне клацання телефону. Отак і просиджували вони будні на квартирі, а на вихідні їздили додому. Власне, за продуктами та, напевно, за гешефтом. За квартиру ж треба чимсь платити. Для мене та моєї третьої сусідки, яка майже кожен день працює по одинадцять годин, то були речі дещо незрозумілі. Навіщо тоді переїжджати з села? Бо город? Бо тусня? І хочеться притусітся до гарадскіх? Потім, як припустив мій друг Захар, батькам вони можуть говорити таке: «Як же ж тяжко на світі жить. Роботоньки немає…». Бідоти.

Ну, окай. Одній 22 чи 23 – ще півбіди (а раптом виправиться), а іншій майже тридцятник. Неодружені. З хлопцями видко теж біда. Починали ранок з Maccoffee. Спали до 10-11 ранку. Майже нічого не готували. І особливо не прибирали.

А ще вони були заздрісні. Принаймні, коли моя сусідка збиралася на суші, ці діви закочували очі і такі: «О, опять вся така нафуфірілась і на суші…». Ну, має право, байдики ж не б’є.

Все б нічого, та ми почали дратувати один одного. Їх дратувало, що я читаю о другій ночі, дратував мій велосипед, моя гітара та улюблені програми на Discovery. Мене дратували їхні матюки, прокурена кімната та вічне клацання телефону.

У ванній кімнаті був зламаний змішувач – текло. До нас частенько навідувався сусід та скаржився, що ми його топимо. Дівчата у своїй манері огризалися. Конфлікт періодично повторювався. Я жодного разу при цих розмовах присутнім не був, проте мене то підзадовбало, бо дівки потім весь негатив вивалювали на мене. Нехай. Досить швидко з допомогою батька усьо було полагоджено. Та жодного слова подяки я не почув. Можливо, забрав батарейку для підживлення, от вони і образилися). Проте скарги швидко знайшлися на інші теми.

Благо, що все дуже швидко закінчилося − власник продав квартиру, і нас усіх виселили. Післясмак залишився неприємний: невиховані, ліниві, брехливі, заздрісні пліткарки. Власне, поки сиджу пописую це на кухні вже нової квартири – радію, що з ними більше не живу. Напевно, я ще і вдячний їм за гарний досвід. Але шкодую, що такі дівчата існують, і мені вже щиро жаль їхніх майбутніх чоловіків. 

"Ну, вы ж мужчина и должны уступать..."

Сидимо з подругою за одним зі столиків літньої тераси у "Челентано". Власне, ведемо душевні бесіди о жізні та чекаємо на замовлення. Раптом зі своєю подругою підходить повнотіла жіночка одягнена у все рожеве. Запитує чи у нас не зайнято. Я собі думаю, що за стільці пита, щоб позичити, бо вже і взяла один, отже відповідаю на то — "Можна".

Так нє, жінка нахабно підсідає до нас і підсувається впритул до столика, інша сідає трохи збоку. Про таких ще кажуть бойова баба чи то розбитна. "Якось то не гарно", — кажу. "Так тут же четыре места и мы совсем не долго", — жінка, ясна річ, не планує вставати. Оглядаю терасу — усі столики справді зайняті, проте через вікно бачу, що у приміщенні купа вільних місць.

"Нет, нам там плохо. И жарко", — жіночка підсміюється, — "Ну, вы ж мужчина и должны уступать. Можете через 20 минут прийти, мы тогда освободим". "Мда...", — думаю я. Украйонці-кроманйонці. Вирішую уступити, бо спорити і псувати настрій зовсім не хочеться — переміщаємося у приміщення. Через деякий час до нас підбігає жіночка, яка сиділа поруч з нами на вулиці, і така: "Ці свині вже пішли". "Та ні, нам і тут добре", — відповідаю.

Моя сестро

Є у мене файна подруга Аня. Вона хоч і подруга, але я називаю її сестро. А вона мене – бро). Що дивно, так воно і відчувається. Пишу, власне, до чого. Добре, коли маєш людину, яка уміє підтримати у скрутний час. Яка вірить у тебе та може дати цінну пораду. Ба, більше – купу цінних порад). Якій можна зателефонувати о третій ночі. З якою ти можеш бути сам собою, з усіма своїми тарганами. І яка, до всього, добряче розумна, хоча і ще та нероба).

І я вдячний, що така людина у мене є. І Вам таких же людей бажаю).

"Это мой ребёнок, нахуй..."

От думаєш над всякою життєвою нісенітницею, типу самореалізації чи того, як знайти себе, там невдалими стосунками. Ну, на крайняк, де взяти гроші на оплату кімнати та похавать. А тут натрапляєш на "справжнє" життя, так би мовити. "Это мой ребёнок, нахуй. Не твой. Это мой ребёнок", – дівчина тягне слова, як зажована плівка аудіокасети, постійно повторюючи, що то її дитина. 

Проходжу повз неї – тягне перегаром. Поряд іде якийсь чувак з пивом. Ну, теж не шибко тверезий, судячи з того, як його покачує." Це житійо", - думаю я собі, і тут вже не до ванільних страданій…