Про нові контексти

Кілька думок про сьогоднішній вечір у театрі

Вистава про Симоненка справді добротна і… крапка.

Особливо порадував фейлетон про ремонт клубу, з його стільцем-інвалідом (коректно: стільцем з обмеженими можливостями) та обшарпаною підлогою, що є таким жирним посилом для обласної влади, яка вже довгий час відмахується від прохань допомогти з ремонтом нашого театру.

Проте загальне враження попсувала саме офіційна частина, яку довелося відсидіти півтори години (про що ніхто не попередив). І, що найгірше, тобі не залишили вибору: хош виставу – терпи. Але не про це мова,а про ті дрібні речі, на які ніби і не хочеться зважати, але вони все-рівно тобі муляють, як мушки перед очима. Отже, просто епізоди:

1. Ідемо ми на свої місця (а нас було четверо), номери яких каліграфічно виведені у нас на запрошеннях, а одне з наших місць зайняла літня жіночка (60-65 років). Довелося нам сісти, вже як є. Не пройшло і хвилини, як мене почала виганяти інша жінка, місце якої вже зайняв я. Іринка, яка сиділа біля бабці, намагалася їй щось довести, проте марно: «Я не встану» і робіть, що хочете. Довелося мені пролазити через два ряди ніг і незадоволених голосних зітхань на вільне місце ряду, що попереду. Найцікавіше – біля жінки, яка не захотіла йти з нагрітого (нашого) місця, зовсім поряд було вільне сидіння. Шкода, Іринка помітила це вже потім. Подумаєте дрібниці, але з таких дещиць формується наша культура.

2. Під час тої таки офіційної частини, прикриваючи вуха, мізкував про те, звідки у декламатора переконання, що від гучності звуку залежить рівень драматизму поезії. Бляха, ну навіщо ж так кричати у мікрофон, щоб у глядача аж брови дибки ставали!

3. От ще подумалося, завжди було тяжко сприймати поезію на слух. Але з часом зрозумів чому… Адже доводилося майже завжди слухати лиш пафосні та поверхові читання, на рівні: «Та тататарата та» з вдаваними емоціями або взагалі без них. Нехай ці прочитання є правильно інтоновані й за всіма там канонами, але у таких декламаціях втрачається сам вірш, його щирість, енергетика, а залишається тільки начищена модель. Власне, і сьогодні не обійшлося без цього. Соцреалізм рулить, двома словами!

4. І наостанок, кумедно було спостерігати за тру «театралами», які, як ота собака Павлова невпевнено плескали в долоні, реагуючи на кожне ввімкнення світла вже під час вистави чи то звуки оплесків у її тлі. Було відчуття, що вони не особливо розуміють, що відбувається на сцені, проте вже готуються «На старт» кричати «Браво» та аплодувати. Зате вони потім з гордістю розповідають, як ходили в ТЕАТР.

5. PS. Що особливо неприємно - це сигнали телефонів під час дійства. Кожного разу людей просять вимикати телефони, але, як то кажуть, в сім'ї не без... От тільки ти сконцентрувався на якомусь моменті постановки, так на тобі - чергове дзень-дзелень... Уявляю, як то не приємно акторам. Ну а «театрали», вочевидь, надто ділові люди, щоб поважати актора на сцені…

08/01/15

Привітання

Рік Новий - казковий час!

Хай здивує щастям Вас

Рік добра і рік кохання.

Тож приймайте привітання:

Будьте добрі та здорові,

Побажаємо любові,

Світла й радощів багато,

Щоб життя було, як свято!

На дух не переношу такі речі. Більш того, щиро не розумію, чим керується Homo, той що sapiens, коли шле в приват скопійовані з мережі схожі вітання. Насправді, їх навіть не дочитуєш до кінця. Ба, то чистої води – совкові пережитки. 

Пам’ятаєте, раніше були книжечки з цими привітаннями. Одна, з яких у мене лежить і досі: Поздравления на все случаи жизни». Ось, один із її перлів, в якій градус пафосу підвищується з кожним рядком:

Пусть в вечность канет все плохое

С последним вздохом декабря!

И все прекрасное, живое

Придет к Вам в утро января!

Ці книженції активно розповсюджували у вагонах метро, поїздах, на ринках. Комерція на рівному місці. Ще тоді, будучи дитиною, я не міг допетрати, чому дорослі дяді і тьоті не можуть придумати кілька рядків вітання, а заучують текст з тих брошурок. Нині їх замінив інтернет.

Так вітають не лише з Новим роком, але з річницею, днем народження тощо. Мені тілько вчора друг (який працює в одній з телекомунікаційних компаній) розповідав, як у нього на роботі за півгодини вирішується, хто ж буде вітати керівницю: «Чур, не я…аааа, мене нема…». Коли знаходять цапа відбувала, той читає з листочка раніш завантажене вітання, а біля нього стовбичать колеги. Кумедно то все. 

Зрештою, коли сам вітаю, стараюся ввімкнути мізки і придумати приємні слова персонально для цієї людини. Звичайно, це не завжди вдається. Але нехай то буде щось незграбне, куце, але щире і з душею, а якщо не щиро, то навіщо взагалі вітати? Для статусу? Для лайку? Для того, щоб і тебе привітали? Навіщо… Тому вітати хочеться лиш найкращих друзів, коханих та ближніх родичів. 

Так, у нас є норми етикету, дух свята і все таке, тому люди, зокрема при зустрічі, хочуть передати свій позитивний заряд, але достатньо ж простого «З новим роком» чи «З днем народження». Хоча, на мою думку, краще і цього не казати, якщо це робиться, бо всі так роблять. Свято, так треба всіх вітати, так з дитинства привчили. Але це так нещиро, вимушено, роблено. 

Зрештою, знаю я людей, які по телефону белькочуть: «Ой, зайчику, Свєточка (ім’я змінене) пока, цьом-цьом-цьом, зі святом тебе», а потім кладуть слухавку і такі: «Ну, і тупорила ж ця Свєтка». 

З одного боку, ти розумієш, що людині то приносить задоволення та і більшості з тих, кого вітають – також. Але акт копіювання і вставки десяткам, а то і сотням людям однакових за змістом повідомлень, просто нівелює оцю інтимність вітання і то трішки прикро.

Відеопоезія на вірш Василя Симоненка

Наша спроба якось інакше поглянути на відомий вірш Василя Симоненка: "Ти знаєш, що ти – людина"

Проcто крути педалі

Днями прямував вулицею Героїв Сталінграду на свій english lesson. Завірюха саме розпочала свій сольний номер: сніг плював в лице, а вітер був такий віртуозний, що якби якийсь там хлопець ненароком впустив би дві сотні, припасені для новорічного подарунку своїй коханій, то біг за ними з два кварталу, аж у вухах свистіло б. 

У цьому метеорологічному хаосі запримітив, як чоловік дорогою на велосипеді їхав, відносно старенькому такому, хоча і не юрського періоду, як то Україна, але і без всяких так ROCK SHOXовських наворотів. Від сильного вітру його вперто так почало хилити до бордюру. Проте чоловік вправно вивернув руль, практично за кілька сантиметрів від падіння, та поїхав далі, хоча напруженість поїздки відчувалася з кожним проїханим метром. 

І тут після побаченого, на думку спала фраза – «Просто крути педалі», ну як ото – «Just do it». Їхати в таку погоду на велику – для деяких то дивина, але не про це. А про те, що завжди щось буде заважати, відволікати, зупиняти та і просто буде тяжко у досягненні якоїсь цілі чи то просто у житті, відмінному від життя хробаків. Власне, справа у вмінні перебороти свою лінь, не зважати на обставини та, що важливо, не дивитися на інших. Бо людина соціальна істота і у більшості випадків зробить, як усі (що вже науково доведено). 

І, плануючи свій рік, думаю про те, що треба лиш крутити педалі і не зважати на сніг та вітер, на те, що колеса грузнуть, а тобі вже хочеться на все забити і зупинитися, зрештою, здатися. 

Тому просто крути педалі.