Про освіту

Їй-бо, ця жіночка говорить важливі речі. Ще змалечку нас годують всілякими підробками (по-розумному симулякрами), а ми потім дивуємося різниці між світом "копій", які нам запхнули в мізки і нашою реальністю. "У нас дітей виховують так, нібито вони живуть в уявленнях рядянських людей про ідеальну Україну...", – бляха, як влучно сказано. Але найгірше, що після ось такої науки і наук, ти просто не пристосований до життя, бо «шота не то».

Сам згадую такі підручники, методику викладання, наприклад, в літературі, яка зводилася до того, щоб завчити біографію того чи іншого писаки. Напевно, як і більшість в школі, я просто ненавидів Шевченка. Бо примушували зубрити і:

Садок вишневий коло хати, 

Хрущі над вишнями гудуть, 

Плугатарі з плугами йдуть, 

Співають ідучи дівчата, 

А матері вечерять ждуть.

Слухаєш белькотіння свого однокласника і чекаєш своєї черги на розстріл. «Та соловейко не затих», – хух, відстрілявся. А так, вчимо: народився тоді то, помер. Земля тобі пухом. Коли вже дзвінок?

Це вже нині, будучи свідомим, розумієш, що поет справді геній і як вправний сценарист, мастак описувати деталі і заглиблюватися у суть речей.

Власне, систему треба міняти, бо за вікном не совок же.

Коли вимкнення світла - це добре

От усі злословлять на відключення світла, особливо ввечері. А мені то дуже до вподоби. Бо мозок нарешті перепочиває від інтернету і відкриває для себе досі забуті речі, а опісля ти вже думаєш – та ну його цей безглуздий серфінг! Он Макс Кідрук взагалі не підключений до мережі та схоже – щасливий. Щасливий і від того, що творить та й зрештою всесвітня павутина його і не торкає.

За дві години поки не було світла, переглянув три серії програми "Ігри розуму" (які завчасно завантажив на свій нетбук), як результат – вже трішки знаю про мозок, який виявляється великий хитрюга і пройдисвіт). А ще пограв на гітарі і вивчив кілька нових слів англійською: generous - щедрий, kind - добрий, funny - веселий, selfish - егоїстичний, lazy - лінивий. Кепсько визнавати, але останнє про мене. Задумавсь...Ввімкнули світло...

Спалені шини

Пікет. У ролі поганця – молодший Олійник, син екс-нардепа, якому насправді «Не соромно». Той хоче поновитися на посаді прокурора, люди проти та і є на те причини. 

Тут інформашка, для тих, хто не в курсі: http://vikka.ua/news/35418-pid-cherkaskim-adminsudom-zapalili-shini.htm

Активісти ж для ефектності того дійства запалили під черкаським адмінсудом шини. Дух революції, протесту, алюзії Майдану – то все круто. Але ще під час цієї двіжні, подумав про те, хто прибиратиме згарище. Виявилося, що технічки з суду.

«Наши прибирали…, а эти нагадили и ушли», – опісля розповів черговий будівлі. Подумалось, свідомість доведеться ремонтувати ще довго, ба в її глибинах ще досі красуються радянські килими. От і чоловікові, який на тому мітингу недопалок собі під ноги жбурнув, капітальний ремонт мізків не завадив би. 

Гадаю, що правильніше то все було б прибрати, перейти на «next level». Адже не судді чи прокурори, проти яких кричимо, розплавлену резину з асфальту вичищатимуть, а звичні люди, прибиральниці, які до того ніякого стосунку і не мають.

А так справді виходить – покричали, нагадили і пішли. Ми ж хочемо змін, то маємо починати з себе, як не крути, навіть у таких, на перший погляд, дрібницях...

«Русссское радио»

Никогда, никогда, никому, никому

Я тебя не отдам, я тебя не отдам.

Я тебя не отдам никогда, никогда,

Никому, никому я тебя не отдам.

Під цю «блістатєльну» пісню російського гурту «Серебро», я наминав борщ та картоплю з грибами у харчівні «Час поїсти», що біля ТРЦ «Хрещатик-Сіті». У поезії і піснотворчості я розбираюся поганенько, однак здоровий глузд підказував, що ці рядки є продуктом справді нещадної діареї в автора. 

Мои губы с тобою не спорят,

Твоё имя ласкают тысячи льдин.

Отже, поглинаючи картоплю, згадав заклик колеги Віті Надточія написати скаргу за «Русское радио», яке постійно гра у закладі. Колега свою вже накатав у четвер, я ж вирішив не відставати.

«Кепська у Вас тут музика», – на касі зауважив мій друг, з яким прийшли пообідати. Працівниця трішки знітившись, але з бажанням хоч якось кольнути нам у відповідь, кумедно контратакувала: «Та назвіть хоч одного українського виконавця, який співає українською?!». Здивувавшись такому нежданчику, ми почали перераховувати гурти, які першими спадали на думку: «Океан Ельзи», «Скрябін», «Димна Суміш»…

«То шо, можливо Ви нам ліцензію на музику купите?», – не поступалася касирка. Ми їй почали тлумачити переваги інтернет-радіостанцій. Вона ж то, на жаль, сприйняла не як пропозицію, а як звичайнісінький докір: «Ну то, подаруйте нам музичний центр, який ловитиме інтернет», – як відрізала.  

«У нас всі радіостанції скриплять, шумлять, оце лиш одне «Русское…» ловить», – розповіла вже інша касирка, в якої прошу книгу відгуків і пропозицій. Кидаю слово, що було б лиш бажання, а можливості знайти можна, ба у аж такі каліцтва радіо віриться неохоче.

Написав скаргу. Віддаю книгу, а дівчина на касі лиш пожимає плечима: «Тут буде грати «Русское радио» або постійно крутимемо рекламу «Час поїсти».

От і приїхали… 

Ремонт

Ательє з ремонту взуття та сумок. Вірніш...не те, щоб ательє, а так – легка спорудка, розміру двох рундуків або по нашенському – ларьків. Приміщення поділене на дві секції, а в шир і вздовж вони, як звичайнісінькі балкони. Місця мало.

Чекаю поки жіночка проконсультується з майстром. Чоловік називає суму ремонту її маленької чорної сумочки: «30 гривень. Можете заплатити зараз або вже коли забиратимете». Видно, що сумка старенька, але досі у формі.

Раптом майстер, мимохідь зиркнувши у вікно, помічає, як хтось промайнув до ательє. Він хутко промовляє: «Ох, роботи і так багато, а люди все підходять». На те йому жіночка у відповідь: «Та...зараз такі ціни, що звідки у людей гроші, щоб нове купувати. От всі старе і ремонтують».

Вимкнули світло

«Це хіба нормально, що третій раз на день світло вимикають?», – обурюється моя мама тимчасовим незручностям. У неї активується ланцюгова реакція, перемикач клацає у режим «типового українського критика» і в своєму звичному підвищено-дратівливому тоні, вона починає метати курячим лайном у чужі огороди. «При Януковичі зарплати і пенсії повишали, курс долара на місці стояв, Крим був наш. Бандіт хоч і крав, але і нам давав. А зараз – шо? Разві можна оце так вижити: ціни ростуть, зарплати не повишають, война на Сході, Крим забрали, ще й світло тепер відключають» – голосить, ледь встигаючи заковтувати слину, мама, – «та скоро Януковича будемо споминати, як лучшого Президента».

Я вкотре від таких розмов стискаю губи, знову вона наспівує стару пісеньку. «Я сразу говорила, що нічого хорошого з цього Майдану не буде», – короткий і гіркий для мене висновок летить немов сніжка жовтого снігу в око.

Вже опісля читаю новини та дізнаюся у чому причина вимкнення світла: «У зв’язку з аварійним відключенням блока №3 потужністю 1000 МВт на Запорізькій АЕС і виникненням не покриваючого дефіциту потужності та з метою…».

Знаючи, що моя мама представляє певний антропологічний тип пересічного українця з усіма його тарганами, до мізків доходить думка, що багато хто мислить схоже. Без логіки, вдавання у деталі, аналізу новин, ось так, лиш на емоціях.  Тут нічого не вдієш, бо це є лиш шкурне прагнення більшості – добре жити і не паритися. Для мами, яка не підтримувала Майдан та не простувала революційним Хрещатиком, післямайданна реальність є таким собі гнійним мозолем. То є прикро.

Приховую свої думки і просто слухаю, бо сперечатися, що головою об двері міської ради битися. «Неможливо, неможливо так жити. Все погано» – закінчує спіч мама і навпомацки у темряві простує на кухню вечеряти.

Спогад. Однієї ночі на Майдані: