Запит

Надіслав запит щодо того, як там розслідується справа підкупів та інших виборчих нечистот 2013-го року. Відповідь досить передбачувана і очікувана, на жаль: "...досудове розслідування триває, проводяться необхідні слідчі дії...". Виходить, що на виборах можна чудити, як заманеться і тобі нічого не буде. Чи як? Ба, затягують з розслідуванням подібних справ і в інших областях. Власне, гарна звістка для тих, хто планує махлярити політтехнологіями на місцевому рівні. Чуди, крути, купуй, муди і буде тобі щастя.

Більш того, запит забрав сам (5 днів минуло, а відповіді не приходило, тому про долю папірця довелося дізнаватися самотужки), бо як сказали по телефону: грошей на пересилку поштою у них поки немає. Приїхали…

Я люблю займатися всякою хуйньою. Напевно, як і більшість у моєму віці. Раніше, звичайно, це робив частіше. Зараз троха порозумнішав. Десь на кавалок. Але досі дозволяю собі такий грішок. І ось, вловив себе на думці, що поки я це роблю, хтось у цей момент:

пише пісню,

робить операцію,

воює за таких лінивих лантухів, як оце я,

кладе цеглу нового будинку,

вчить англійську мову,

пише книгу,

шиє сорочку,

читає дитині казку,

доїть корову,

вичищає з-під свині лайно,

лагодить унітаз,

намагається помиритися з дівчиною,

варить дружині вечерю,

допомогає жінці донести тяжку сумку,

репортажить,

малює, 

дизайнує, 

віршує,

імпровізує,

перекладає,

жонглює,

...є,

...є,

...є,

А прямо зараз за вікном хтось гра на фортепіано...

Хтось, але не я...

Пост з виборчим присмаком

Гіп-гіп, ура! Вісєлля начінається! Я маю на увазі вибори — ті, що місцеві. Бо в нас, як не вибори, то суцільні курйози та клоунада. Хоча, якщо подумати, подекуди то віртуозно спланований всілякими там політтехнологами перформанс. Ляшко тому приклад. Хоча і в нашому місті є політики, які «гонять» на рівні.

Власне, вибори вже помаленьку підповзають. Закон прийняли, дата голосування є — на старт. Біля центрального ринку роздають «Молодіжку», наприклад, з матеріалом «Черкащани хочуть нового мера» чи то «Як депутат повністю змінив життя «неперспективного» мікрорайону» (звичайно, тут вказані «правильні претенденти», «правильна соціологія» та загалом who is who). Власне, «газетна» війна тільки починається, і журналісти ще настрочать багато цікавого. Натомість, у центрі вже стоїть палатка «Солідарності».

Отже, місто скоро згвалтує політічєска реклама. Це порно для мене, як для морально вразливої людини, викличе рвотний рефлекс. Кандидати мірятимуться пі...ми у тому, хто найбільше допоміг фронту або просто у няшності, фоткаючись з милими дітьми або котиками. Нє, можливо хтось скреативить і заселфиться з коалою чи лемуром.

Скоріш за все, з'явиться черговий клоун (мета якого забрати кілька сотень голосів у фаворита) або і «дєди» політічєского болота вкотре позмагаються за мерське крісло та потішать усіх своєю «харизмою» та новими перлами. Є один здоровань на приміті та не про нього зараз.

А людей і далі триматимуть за лохів, які проголосують за морОжинку, або якийсь кандидатик вирішить підкупити усіх фестивалем туалетного паперу чи роздачею вітамінок. Ну, а шо? Креативно, ніби то.

Хтось скурвиться — хтось вперше, а хтось вкотре, хтось перефарбується, хтось наповнюватиме контентом черговий проплачений сайтик, а хтось заробить на чергову машину пишучи заказуху.

Прикро це все. Але я щиро хочу думати, що серед усіх цих (тут самі придумайте гарний евфемізм) будуть і нормальні люди. Яким захочеться повірити. І проголосувати. І вони навіть не обдурять. Хоча це і малоймовірно. Ба, часу мало пройшло, щоб з’явилися нові обличчя, які готові туди іти. Досвіду мало. На жаль, скоріш за все, як завше, доведеться вибирати серед гірших — найменше зло.

Квартирантки

Надумав у свої 25 переїхати від батьків на квартиру, а точніше – зняти кімнату.  Може і запізно, але так вже склалося – життя дало сильний пендель. Після цього три місяці животів з двома ___ (по правді, я дуже поважаю жінок, можливо, навіть занадто, тому прибережу той іменник, який часто крутився у мене в голові, для іншого посту) і однією, як потім виявилося, славною кобітою.

Розповім про цих двох дівоньок, їй-бо запали мені в печінку добряче.

Гоже, коли ти можеш будь-де і за будь-яких умов абстрагуватися. А якщо ні? Для мене віддушиною, як не дивно, стала кухня. Так, саме там ці дівулі найрідше з’являлися. І хвала, що так. Натомість якорилися вони у своїх спальнях, які перетікали у мою – мені не особливо фартонуло, бо жив я у прохідній кімнаті. Сусідоньки мали звичку нащось відчиняти двері своїх кімнат, тому враження було, ніби жили ми в одній. 

Отже, вони двоюрідні сестри. На перший погляд, поодинці наче і «норм», а вдвох уособлюють той соціальний зріз українців, про який знати і чути не хочеться. Чим же вони такі особливі, чи то пак − типові?

Можна коротко сказати: вони занадто добре і часто матюкалися, забагато сиділи вдома і постійно скаржилися. Наперед забігаючи скажу, що ці нарікання ніколи не вели до головного − вирішення проблеми, чи взагалі до якогось конструктиву. Здавалося, що ниття – це та батарейка, що підтримує життєдіяльність їх організмів і не дає згаснути остаточно. Ну, все, як в типового українця. Нас же хлібом не годуй, тільки дай на щось понити. А підняти дупу та почати щось робити – зазвичай, слабо, тут і купа проблем різко з’являється, і аргументів про те, яке нині складне житійо.

Отже, сиділи вдома, бо не мали роботи. Та дратувало не це. «Мааам, я устала. З роботи недавно прийшла, давай потом», – вже опісля розповідала мені моя інша сусідка, як дівулі обманювали своїх батьків, що працюють. А фіг там. Найчастіші етюди, які я заставав − це тупий ржач на балконі під жіночі цигарки Kent та та безкінечне клацання телефону. Отак і просиджували вони будні на квартирі, а на вихідні їздили додому. Власне, за продуктами та, напевно, за гешефтом. За квартиру ж треба чимсь платити. Для мене та моєї третьої сусідки, яка майже кожен день працює по одинадцять годин, то були речі дещо незрозумілі. Навіщо тоді переїжджати з села? Бо город? Бо тусня? І хочеться притусітся до гарадскіх? Потім, як припустив мій друг Захар, батькам вони можуть говорити таке: «Як же ж тяжко на світі жить. Роботоньки немає…». Бідоти.

Ну, окай. Одній 22 чи 23 – ще півбіди (а раптом виправиться), а іншій майже тридцятник. Неодружені. З хлопцями видко теж біда. Починали ранок з Maccoffee. Спали до 10-11 ранку. Майже нічого не готували. І особливо не прибирали.

А ще вони були заздрісні. Принаймні, коли моя сусідка збиралася на суші, ці діви закочували очі і такі: «О, опять вся така нафуфірілась і на суші…». Ну, має право, байдики ж не б’є.

Все б нічого, та ми почали дратувати один одного. Їх дратувало, що я читаю о другій ночі, дратував мій велосипед, моя гітара та улюблені програми на Discovery. Мене дратували їхні матюки, прокурена кімната та вічне клацання телефону.

У ванній кімнаті був зламаний змішувач – текло. До нас частенько навідувався сусід та скаржився, що ми його топимо. Дівчата у своїй манері огризалися. Конфлікт періодично повторювався. Я жодного разу при цих розмовах присутнім не був, проте мене то підзадовбало, бо дівки потім весь негатив вивалювали на мене. Нехай. Досить швидко з допомогою батька усьо було полагоджено. Та жодного слова подяки я не почув. Можливо, забрав батарейку для підживлення, от вони і образилися). Проте скарги швидко знайшлися на інші теми.

Благо, що все дуже швидко закінчилося − власник продав квартиру, і нас усіх виселили. Післясмак залишився неприємний: невиховані, ліниві, брехливі, заздрісні пліткарки. Власне, поки сиджу пописую це на кухні вже нової квартири – радію, що з ними більше не живу. Напевно, я ще і вдячний їм за гарний досвід. Але шкодую, що такі дівчата існують, і мені вже щиро жаль їхніх майбутніх чоловіків. 

"Ну, вы ж мужчина и должны уступать..."

Сидимо з подругою за одним зі столиків літньої тераси у "Челентано". Власне, ведемо душевні бесіди о жізні та чекаємо на замовлення. Раптом зі своєю подругою підходить повнотіла жіночка одягнена у все рожеве. Запитує чи у нас не зайнято. Я собі думаю, що за стільці пита, щоб позичити, бо вже і взяла один, отже відповідаю на то — "Можна".

Так нє, жінка нахабно підсідає до нас і підсувається впритул до столика, інша сідає трохи збоку. Про таких ще кажуть бойова баба чи то розбитна. "Якось то не гарно", — кажу. "Так тут же четыре места и мы совсем не долго", — жінка, ясна річ, не планує вставати. Оглядаю терасу — усі столики справді зайняті, проте через вікно бачу, що у приміщенні купа вільних місць.

"Нет, нам там плохо. И жарко", — жіночка підсміюється, — "Ну, вы ж мужчина и должны уступать. Можете через 20 минут прийти, мы тогда освободим". "Мда...", — думаю я. Украйонці-кроманйонці. Вирішую уступити, бо спорити і псувати настрій зовсім не хочеться — переміщаємося у приміщення. Через деякий час до нас підбігає жіночка, яка сиділа поруч з нами на вулиці, і така: "Ці свині вже пішли". "Та ні, нам і тут добре", — відповідаю.

Моя сестро

Є у мене файна подруга Аня. Вона хоч і подруга, але я називаю її сестро. А вона мене – бро). Що дивно, так воно і відчувається. Пишу, власне, до чого. Добре, коли маєш людину, яка уміє підтримати у скрутний час. Яка вірить у тебе та може дати цінну пораду. Ба, більше – купу цінних порад). Якій можна зателефонувати о третій ночі. З якою ти можеш бути сам собою, з усіма своїми тарганами. І яка, до всього, добряче розумна, хоча і ще та нероба).

І я вдячний, що така людина у мене є. І Вам таких же людей бажаю).

"Это мой ребёнок, нахуй..."

От думаєш над всякою життєвою нісенітницею, типу самореалізації чи того, як знайти себе, там невдалими стосунками. Ну, на крайняк, де взяти гроші на оплату кімнати та похавать. А тут натрапляєш на "справжнє" життя, так би мовити. "Это мой ребёнок, нахуй. Не твой. Это мой ребёнок", – дівчина тягне слова, як зажована плівка аудіокасети, постійно повторюючи, що то її дитина. 

Проходжу повз неї – тягне перегаром. Поряд іде якийсь чувак з пивом. Ну, теж не шибко тверезий, судячи з того, як його покачує." Це житійо", - думаю я собі, і тут вже не до ванільних страданій…

Відео на вірш Юрія Іздрика "myself"

Замість всякої фігні, у вихідні зняли відео на віршик Іздрика. Для практики та задоволення. Власне, вийшла ось така імпровізація.

Стіна

Спускалися з подругою з вулиці Фрунзе на Митницю . Там, де ще Будинок природи неподалік. Бачимо, на кам’яну стіну, та, що з грубого та неотесаного каміння, хлопчина лізе. На вигляд, йому шість чи сім років. Руки трясуться, проте шпінґалет рішуче хапається за черговий уступ. 

Батько рукою підпирає ногу – допомагає та страхує. Мати ж стоїть поруч: «Ти зможеш!», – підбадьорює. Ми самі вже не стримуємося і такі: «Давай! Давай!». Неподалік зупиняється ще хтось, цікаво ж чи впорається. Хлопчик на те і не озирається. Проте останній ривок – вершина скорена. 

«Побільше б таких батьків, як Ви», – подруга не приховує емоцій. Відчуття поваги наповнює і мене. Хоча в пам’яті давно крутяться звичні перестороги, які можна почути у таких випадках: «О, боже, куди ти рвешся? Ану злізь! Голову розіб’єш!...». Правда, так чоловіка не виховаєш. А вміння долати стіну сильно стає в нагоді, коли виростаєш.

Ты понял?

У нього жовті зуби, з рота запах перегару, погляд розфокусований — він підпитий. На ньому стара куртка зі шкірозамінника та старі джинси. Чоловік вже давно втратив свою ідентичність.

«Ты понял? Ну, базар фильтруешь? Не надо попадать в это гавно. Понял? Я его гавном называю. Я в него попал, было дело, да. Можешь на базар пойти, Грицая спытать, Пужика, ху... всех, братва. А я Льоха Басян, 20 школа. Бив усіх підряд. Хрррр. А толку... А тільки сроки получал. Понял? Не лезь в это дело. Понял?», — подає мені руку. Пальці на обох руках обрубані наполовину — чоловік помічає мій погляд. «Та...это...», — запинається.

Таким людям просто треба виговоритися, ба поговорити ні з ким. І якщо ти їх відразу не відшив, вони чіпляються за тебе, як за останню надію, і це схоже більше на сповідь. От і я, як вдячний слухач, 5 раз скидаю дзвінок телефону — запізнююся, але повільно плетуся до його помешкання. Нам по дорозі. Під час розмови чоловік більше десяти разів подає свою обрубану руку для рукостискання.

«Надо быть человеком нормальным. Ведь жизнь дается что бы жить, а не (тут я не зовсім зрозумів то слово, тому...) просрать. Ты понял? Держи себя нормально. Понял? По фени ботать не будем, а по базару не надо. Тебе не надо этого знать (сміється). Я в свои 40 лет... и на Хуторах и на Бабанах. Ну, ты понял, или нет», — з чоловіком важко не погодиться, тому я методично киваю головою і повторюю, як мантру слово: «Понял», вкотре тисну руку.

«Я у 16 год уже на тюрьме сидел, в Таганче. По малолетке — 8 років. Гугух... На Хуторах...62 зона. Гугух...”, — закашлюється, — «Ти мнє пробач. Ты молодняк. Думаешь, я тебе уши тру. Нє... Я всю зону прошол. Срок волок и пайку хавал, как говорится. Я вже скільки зон прошол. Оно тебе не нада. И никогда не слухай никого, хто тебе будет лапшу вешать. Понял? То шо мы прошли...мы бродяги. В гавно не лезь никогда. Ты понял? Так, базар фильтруй. А я иду домой...сдаваться...».

«Не здавайтесь», — кажу услід.

Спогади

Пам'ятаю, в передостанній раз, коли я його бачив – сиділи на окружній комісії у день виборів. Сергій запрошував до себе у полк. 

"Трохи сліпуватий. З очима проблеми", – кажу.

"Нічого, гранати кидатимеш", – віджартувався Сергій.

Він був хорошим чоловіком! Не боявся сказати свою думку, мав принципи, позицію, силу. У час, коли йому було кепсько – пішов у качалку, витесав себе.

І нехай в дечому був грубий, але щирий, справжній. Умів гарно пожартувати, дуже своєрідно спілкувався з дівчатами. Був готовий допомогти, підтримати хорошу справу. "...якщо десь є робота або беспорядки, можливо комусь потрібна допомога у вирішенні неюридичних питань, то маякуй мені", – гортаю контактівські переписки. Биті дві години просто сумую і задаюся риторичними запитаннями...

Прикро, але чомусь, ось такі чоловіки помирають рано...

Про нові контексти

Кілька думок про сьогоднішній вечір у театрі

Вистава про Симоненка справді добротна і… крапка.

Особливо порадував фейлетон про ремонт клубу, з його стільцем-інвалідом (коректно: стільцем з обмеженими можливостями) та обшарпаною підлогою, що є таким жирним посилом для обласної влади, яка вже довгий час відмахується від прохань допомогти з ремонтом нашого театру.

Проте загальне враження попсувала саме офіційна частина, яку довелося відсидіти півтори години (про що ніхто не попередив). І, що найгірше, тобі не залишили вибору: хош виставу – терпи. Але не про це мова,а про ті дрібні речі, на які ніби і не хочеться зважати, але вони все-рівно тобі муляють, як мушки перед очима. Отже, просто епізоди:

1. Ідемо ми на свої місця (а нас було четверо), номери яких каліграфічно виведені у нас на запрошеннях, а одне з наших місць зайняла літня жіночка (60-65 років). Довелося нам сісти, вже як є. Не пройшло і хвилини, як мене почала виганяти інша жінка, місце якої вже зайняв я. Іринка, яка сиділа біля бабці, намагалася їй щось довести, проте марно: «Я не встану» і робіть, що хочете. Довелося мені пролазити через два ряди ніг і незадоволених голосних зітхань на вільне місце ряду, що попереду. Найцікавіше – біля жінки, яка не захотіла йти з нагрітого (нашого) місця, зовсім поряд було вільне сидіння. Шкода, Іринка помітила це вже потім. Подумаєте дрібниці, але з таких дещиць формується наша культура.

2. Під час тої таки офіційної частини, прикриваючи вуха, мізкував про те, звідки у декламатора переконання, що від гучності звуку залежить рівень драматизму поезії. Бляха, ну навіщо ж так кричати у мікрофон, щоб у глядача аж брови дибки ставали!

3. От ще подумалося, завжди було тяжко сприймати поезію на слух. Але з часом зрозумів чому… Адже доводилося майже завжди слухати лиш пафосні та поверхові читання, на рівні: «Та тататарата та» з вдаваними емоціями або взагалі без них. Нехай ці прочитання є правильно інтоновані й за всіма там канонами, але у таких декламаціях втрачається сам вірш, його щирість, енергетика, а залишається тільки начищена модель. Власне, і сьогодні не обійшлося без цього. Соцреалізм рулить, двома словами!

4. І наостанок, кумедно було спостерігати за тру «театралами», які, як ота собака Павлова невпевнено плескали в долоні, реагуючи на кожне ввімкнення світла вже під час вистави чи то звуки оплесків у її тлі. Було відчуття, що вони не особливо розуміють, що відбувається на сцені, проте вже готуються «На старт» кричати «Браво» та аплодувати. Зате вони потім з гордістю розповідають, як ходили в ТЕАТР.

5. PS. Що особливо неприємно - це сигнали телефонів під час дійства. Кожного разу людей просять вимикати телефони, але, як то кажуть, в сім'ї не без... От тільки ти сконцентрувався на якомусь моменті постановки, так на тобі - чергове дзень-дзелень... Уявляю, як то не приємно акторам. Ну а «театрали», вочевидь, надто ділові люди, щоб поважати актора на сцені…

08/01/15

Привітання

Рік Новий - казковий час!

Хай здивує щастям Вас

Рік добра і рік кохання.

Тож приймайте привітання:

Будьте добрі та здорові,

Побажаємо любові,

Світла й радощів багато,

Щоб життя було, як свято!

На дух не переношу такі речі. Більш того, щиро не розумію, чим керується Homo, той що sapiens, коли шле в приват скопійовані з мережі схожі вітання. Насправді, їх навіть не дочитуєш до кінця. Ба, то чистої води – совкові пережитки. 

Пам’ятаєте, раніше були книжечки з цими привітаннями. Одна, з яких у мене лежить і досі: Поздравления на все случаи жизни». Ось, один із її перлів, в якій градус пафосу підвищується з кожним рядком:

Пусть в вечность канет все плохое

С последним вздохом декабря!

И все прекрасное, живое

Придет к Вам в утро января!

Ці книженції активно розповсюджували у вагонах метро, поїздах, на ринках. Комерція на рівному місці. Ще тоді, будучи дитиною, я не міг допетрати, чому дорослі дяді і тьоті не можуть придумати кілька рядків вітання, а заучують текст з тих брошурок. Нині їх замінив інтернет.

Так вітають не лише з Новим роком, але з річницею, днем народження тощо. Мені тілько вчора друг (який працює в одній з телекомунікаційних компаній) розповідав, як у нього на роботі за півгодини вирішується, хто ж буде вітати керівницю: «Чур, не я…аааа, мене нема…». Коли знаходять цапа відбувала, той читає з листочка раніш завантажене вітання, а біля нього стовбичать колеги. Кумедно то все. 

Зрештою, коли сам вітаю, стараюся ввімкнути мізки і придумати приємні слова персонально для цієї людини. Звичайно, це не завжди вдається. Але нехай то буде щось незграбне, куце, але щире і з душею, а якщо не щиро, то навіщо взагалі вітати? Для статусу? Для лайку? Для того, щоб і тебе привітали? Навіщо… Тому вітати хочеться лиш найкращих друзів, коханих та ближніх родичів. 

Так, у нас є норми етикету, дух свята і все таке, тому люди, зокрема при зустрічі, хочуть передати свій позитивний заряд, але достатньо ж простого «З новим роком» чи «З днем народження». Хоча, на мою думку, краще і цього не казати, якщо це робиться, бо всі так роблять. Свято, так треба всіх вітати, так з дитинства привчили. Але це так нещиро, вимушено, роблено. 

Зрештою, знаю я людей, які по телефону белькочуть: «Ой, зайчику, Свєточка (ім’я змінене) пока, цьом-цьом-цьом, зі святом тебе», а потім кладуть слухавку і такі: «Ну, і тупорила ж ця Свєтка». 

З одного боку, ти розумієш, що людині то приносить задоволення та і більшості з тих, кого вітають – також. Але акт копіювання і вставки десяткам, а то і сотням людям однакових за змістом повідомлень, просто нівелює оцю інтимність вітання і то трішки прикро.

Відеопоезія на вірш Василя Симоненка

Наша спроба якось інакше поглянути на відомий вірш Василя Симоненка: "Ти знаєш, що ти – людина"

Проcто крути педалі

Днями прямував вулицею Героїв Сталінграду на свій english lesson. Завірюха саме розпочала свій сольний номер: сніг плював в лице, а вітер був такий віртуозний, що якби якийсь там хлопець ненароком впустив би дві сотні, припасені для новорічного подарунку своїй коханій, то біг за ними з два кварталу, аж у вухах свистіло б. 

У цьому метеорологічному хаосі запримітив, як чоловік дорогою на велосипеді їхав, відносно старенькому такому, хоча і не юрського періоду, як то Україна, але і без всяких так ROCK SHOXовських наворотів. Від сильного вітру його вперто так почало хилити до бордюру. Проте чоловік вправно вивернув руль, практично за кілька сантиметрів від падіння, та поїхав далі, хоча напруженість поїздки відчувалася з кожним проїханим метром. 

І тут після побаченого, на думку спала фраза – «Просто крути педалі», ну як ото – «Just do it». Їхати в таку погоду на велику – для деяких то дивина, але не про це. А про те, що завжди щось буде заважати, відволікати, зупиняти та і просто буде тяжко у досягненні якоїсь цілі чи то просто у житті, відмінному від життя хробаків. Власне, справа у вмінні перебороти свою лінь, не зважати на обставини та, що важливо, не дивитися на інших. Бо людина соціальна істота і у більшості випадків зробить, як усі (що вже науково доведено). 

І, плануючи свій рік, думаю про те, що треба лиш крутити педалі і не зважати на сніг та вітер, на те, що колеса грузнуть, а тобі вже хочеться на все забити і зупинитися, зрештою, здатися. 

Тому просто крути педалі.