Вистава про Симоненка справді добротна і… крапка.
Особливо порадував фейлетон про ремонт клубу, з його стільцем-інвалідом (коректно: стільцем з обмеженими можливостями) та обшарпаною підлогою, що є таким жирним посилом для обласної влади, яка вже довгий час відмахується від прохань допомогти з ремонтом нашого театру.
Проте загальне враження попсувала саме офіційна частина, яку довелося відсидіти півтори години (про що ніхто не попередив). І, що найгірше, тобі не залишили вибору: хош виставу – терпи. Але не про це мова,а про ті дрібні речі, на які ніби і не хочеться зважати, але вони все-рівно тобі муляють, як мушки перед очима. Отже, просто епізоди:
1. Ідемо ми на свої місця (а нас було четверо), номери яких каліграфічно виведені у нас на запрошеннях, а одне з наших місць зайняла літня жіночка (60-65 років). Довелося нам сісти, вже як є. Не пройшло і хвилини, як мене почала виганяти інша жінка, місце якої вже зайняв я. Іринка, яка сиділа біля бабці, намагалася їй щось довести, проте марно: «Я не встану» і робіть, що хочете. Довелося мені пролазити через два ряди ніг і незадоволених голосних зітхань на вільне місце ряду, що попереду. Найцікавіше – біля жінки, яка не захотіла йти з нагрітого (нашого) місця, зовсім поряд було вільне сидіння. Шкода, Іринка помітила це вже потім. Подумаєте дрібниці, але з таких дещиць формується наша культура.
2. Під час тої таки офіційної частини, прикриваючи вуха, мізкував про те, звідки у декламатора переконання, що від гучності звуку залежить рівень драматизму поезії. Бляха, ну навіщо ж так кричати у мікрофон, щоб у глядача аж брови дибки ставали!
3. От ще подумалося, завжди було тяжко сприймати поезію на слух. Але з часом зрозумів чому… Адже доводилося майже завжди слухати лиш пафосні та поверхові читання, на рівні: «Та тататарата та» з вдаваними емоціями або взагалі без них. Нехай ці прочитання є правильно інтоновані й за всіма там канонами, але у таких декламаціях втрачається сам вірш, його щирість, енергетика, а залишається тільки начищена модель. Власне, і сьогодні не обійшлося без цього. Соцреалізм рулить, двома словами!
4. І наостанок, кумедно було спостерігати за тру «театралами», які, як ота собака Павлова невпевнено плескали в долоні, реагуючи на кожне ввімкнення світла вже під час вистави чи то звуки оплесків у її тлі. Було відчуття, що вони не особливо розуміють, що відбувається на сцені, проте вже готуються «На старт» кричати «Браво» та аплодувати. Зате вони потім з гордістю розповідають, як ходили в ТЕАТР.
5. PS. Що особливо неприємно - це сигнали телефонів під час дійства. Кожного разу людей просять вимикати телефони, але, як то кажуть, в сім'ї не без... От тільки ти сконцентрувався на якомусь моменті постановки, так на тобі - чергове дзень-дзелень... Уявляю, як то не приємно акторам. Ну а «театрали», вочевидь, надто ділові люди, щоб поважати актора на сцені…
08/01/15
Немає коментарів:
Дописати коментар