"Ну, вы ж мужчина и должны уступать..."

Сидимо з подругою за одним зі столиків літньої тераси у "Челентано". Власне, ведемо душевні бесіди о жізні та чекаємо на замовлення. Раптом зі своєю подругою підходить повнотіла жіночка одягнена у все рожеве. Запитує чи у нас не зайнято. Я собі думаю, що за стільці пита, щоб позичити, бо вже і взяла один, отже відповідаю на то — "Можна".

Так нє, жінка нахабно підсідає до нас і підсувається впритул до столика, інша сідає трохи збоку. Про таких ще кажуть бойова баба чи то розбитна. "Якось то не гарно", — кажу. "Так тут же четыре места и мы совсем не долго", — жінка, ясна річ, не планує вставати. Оглядаю терасу — усі столики справді зайняті, проте через вікно бачу, що у приміщенні купа вільних місць.

"Нет, нам там плохо. И жарко", — жіночка підсміюється, — "Ну, вы ж мужчина и должны уступать. Можете через 20 минут прийти, мы тогда освободим". "Мда...", — думаю я. Украйонці-кроманйонці. Вирішую уступити, бо спорити і псувати настрій зовсім не хочеться — переміщаємося у приміщення. Через деякий час до нас підбігає жіночка, яка сиділа поруч з нами на вулиці, і така: "Ці свині вже пішли". "Та ні, нам і тут добре", — відповідаю.