От думаєш над всякою життєвою
нісенітницею, типу самореалізації чи того, як знайти себе, там невдалими
стосунками. Ну, на крайняк, де взяти гроші на оплату кімнати та похавать. А тут
натрапляєш на "справжнє" життя, так би мовити. "Это мой ребёнок,
нахуй. Не твой. Это мой ребёнок", – дівчина тягне слова, як зажована
плівка аудіокасети, постійно повторюючи, що то її дитина.
Проходжу повз неї – тягне перегаром. Поряд іде якийсь чувак з пивом. Ну,
теж не шибко тверезий, судячи з того, як його покачує." Це житійо", -
думаю я собі, і тут вже не до ванільних страданій…
Немає коментарів:
Дописати коментар