Квартирантки

Надумав у свої 25 переїхати від батьків на квартиру, а точніше – зняти кімнату.  Може і запізно, але так вже склалося – життя дало сильний пендель. Після цього три місяці животів з двома ___ (по правді, я дуже поважаю жінок, можливо, навіть занадто, тому прибережу той іменник, який часто крутився у мене в голові, для іншого посту) і однією, як потім виявилося, славною кобітою.

Розповім про цих двох дівоньок, їй-бо запали мені в печінку добряче.

Гоже, коли ти можеш будь-де і за будь-яких умов абстрагуватися. А якщо ні? Для мене віддушиною, як не дивно, стала кухня. Так, саме там ці дівулі найрідше з’являлися. І хвала, що так. Натомість якорилися вони у своїх спальнях, які перетікали у мою – мені не особливо фартонуло, бо жив я у прохідній кімнаті. Сусідоньки мали звичку нащось відчиняти двері своїх кімнат, тому враження було, ніби жили ми в одній. 

Отже, вони двоюрідні сестри. На перший погляд, поодинці наче і «норм», а вдвох уособлюють той соціальний зріз українців, про який знати і чути не хочеться. Чим же вони такі особливі, чи то пак − типові?

Можна коротко сказати: вони занадто добре і часто матюкалися, забагато сиділи вдома і постійно скаржилися. Наперед забігаючи скажу, що ці нарікання ніколи не вели до головного − вирішення проблеми, чи взагалі до якогось конструктиву. Здавалося, що ниття – це та батарейка, що підтримує життєдіяльність їх організмів і не дає згаснути остаточно. Ну, все, як в типового українця. Нас же хлібом не годуй, тільки дай на щось понити. А підняти дупу та почати щось робити – зазвичай, слабо, тут і купа проблем різко з’являється, і аргументів про те, яке нині складне житійо.

Отже, сиділи вдома, бо не мали роботи. Та дратувало не це. «Мааам, я устала. З роботи недавно прийшла, давай потом», – вже опісля розповідала мені моя інша сусідка, як дівулі обманювали своїх батьків, що працюють. А фіг там. Найчастіші етюди, які я заставав − це тупий ржач на балконі під жіночі цигарки Kent та та безкінечне клацання телефону. Отак і просиджували вони будні на квартирі, а на вихідні їздили додому. Власне, за продуктами та, напевно, за гешефтом. За квартиру ж треба чимсь платити. Для мене та моєї третьої сусідки, яка майже кожен день працює по одинадцять годин, то були речі дещо незрозумілі. Навіщо тоді переїжджати з села? Бо город? Бо тусня? І хочеться притусітся до гарадскіх? Потім, як припустив мій друг Захар, батькам вони можуть говорити таке: «Як же ж тяжко на світі жить. Роботоньки немає…». Бідоти.

Ну, окай. Одній 22 чи 23 – ще півбіди (а раптом виправиться), а іншій майже тридцятник. Неодружені. З хлопцями видко теж біда. Починали ранок з Maccoffee. Спали до 10-11 ранку. Майже нічого не готували. І особливо не прибирали.

А ще вони були заздрісні. Принаймні, коли моя сусідка збиралася на суші, ці діви закочували очі і такі: «О, опять вся така нафуфірілась і на суші…». Ну, має право, байдики ж не б’є.

Все б нічого, та ми почали дратувати один одного. Їх дратувало, що я читаю о другій ночі, дратував мій велосипед, моя гітара та улюблені програми на Discovery. Мене дратували їхні матюки, прокурена кімната та вічне клацання телефону.

У ванній кімнаті був зламаний змішувач – текло. До нас частенько навідувався сусід та скаржився, що ми його топимо. Дівчата у своїй манері огризалися. Конфлікт періодично повторювався. Я жодного разу при цих розмовах присутнім не був, проте мене то підзадовбало, бо дівки потім весь негатив вивалювали на мене. Нехай. Досить швидко з допомогою батька усьо було полагоджено. Та жодного слова подяки я не почув. Можливо, забрав батарейку для підживлення, от вони і образилися). Проте скарги швидко знайшлися на інші теми.

Благо, що все дуже швидко закінчилося − власник продав квартиру, і нас усіх виселили. Післясмак залишився неприємний: невиховані, ліниві, брехливі, заздрісні пліткарки. Власне, поки сиджу пописую це на кухні вже нової квартири – радію, що з ними більше не живу. Напевно, я ще і вдячний їм за гарний досвід. Але шкодую, що такі дівчата існують, і мені вже щиро жаль їхніх майбутніх чоловіків.