«Русссское радио»

Никогда, никогда, никому, никому

Я тебя не отдам, я тебя не отдам.

Я тебя не отдам никогда, никогда,

Никому, никому я тебя не отдам.

Під цю «блістатєльну» пісню російського гурту «Серебро», я наминав борщ та картоплю з грибами у харчівні «Час поїсти», що біля ТРЦ «Хрещатик-Сіті». У поезії і піснотворчості я розбираюся поганенько, однак здоровий глузд підказував, що ці рядки є продуктом справді нещадної діареї в автора. 

Мои губы с тобою не спорят,

Твоё имя ласкают тысячи льдин.

Отже, поглинаючи картоплю, згадав заклик колеги Віті Надточія написати скаргу за «Русское радио», яке постійно гра у закладі. Колега свою вже накатав у четвер, я ж вирішив не відставати.

«Кепська у Вас тут музика», – на касі зауважив мій друг, з яким прийшли пообідати. Працівниця трішки знітившись, але з бажанням хоч якось кольнути нам у відповідь, кумедно контратакувала: «Та назвіть хоч одного українського виконавця, який співає українською?!». Здивувавшись такому нежданчику, ми почали перераховувати гурти, які першими спадали на думку: «Океан Ельзи», «Скрябін», «Димна Суміш»…

«То шо, можливо Ви нам ліцензію на музику купите?», – не поступалася касирка. Ми їй почали тлумачити переваги інтернет-радіостанцій. Вона ж то, на жаль, сприйняла не як пропозицію, а як звичайнісінький докір: «Ну то, подаруйте нам музичний центр, який ловитиме інтернет», – як відрізала.  

«У нас всі радіостанції скриплять, шумлять, оце лиш одне «Русское…» ловить», – розповіла вже інша касирка, в якої прошу книгу відгуків і пропозицій. Кидаю слово, що було б лиш бажання, а можливості знайти можна, ба у аж такі каліцтва радіо віриться неохоче.

Написав скаргу. Віддаю книгу, а дівчина на касі лиш пожимає плечима: «Тут буде грати «Русское радио» або постійно крутимемо рекламу «Час поїсти».

От і приїхали…