«Це хіба нормально, що третій раз на день світло вимикають?», – обурюється моя мама тимчасовим незручностям. У неї активується ланцюгова реакція, перемикач клацає у режим «типового українського критика» і в своєму звичному підвищено-дратівливому тоні, вона починає метати курячим лайном у чужі огороди. «При Януковичі зарплати і пенсії повишали, курс долара на місці стояв, Крим був наш. Бандіт хоч і крав, але і нам давав. А зараз – шо? Разві можна оце так вижити: ціни ростуть, зарплати не повишають, война на Сході, Крим забрали, ще й світло тепер відключають» – голосить, ледь встигаючи заковтувати слину, мама, – «та скоро Януковича будемо споминати, як лучшого Президента».
Я вкотре від таких розмов стискаю губи, знову вона наспівує стару пісеньку. «Я сразу говорила, що нічого хорошого з цього Майдану не буде», – короткий і гіркий для мене висновок летить немов сніжка жовтого снігу в око.
Вже опісля читаю новини та дізнаюся у чому причина вимкнення світла: «У зв’язку з аварійним відключенням блока №3 потужністю 1000 МВт на Запорізькій АЕС і виникненням не покриваючого дефіциту потужності та з метою…».
Знаючи, що моя мама представляє певний антропологічний тип пересічного українця з усіма його тарганами, до мізків доходить думка, що багато хто мислить схоже. Без логіки, вдавання у деталі, аналізу новин, ось так, лиш на емоціях. Тут нічого не вдієш, бо це є лиш шкурне прагнення більшості – добре жити і не паритися. Для мами, яка не підтримувала Майдан та не простувала революційним Хрещатиком, післямайданна реальність є таким собі гнійним мозолем. То є прикро.
Приховую свої думки і просто слухаю, бо сперечатися, що головою об двері міської ради битися. «Неможливо, неможливо так жити. Все погано» – закінчує спіч мама і навпомацки у темряві простує на кухню вечеряти.
Спогад. Однієї ночі на Майдані:
Я вкотре від таких розмов стискаю губи, знову вона наспівує стару пісеньку. «Я сразу говорила, що нічого хорошого з цього Майдану не буде», – короткий і гіркий для мене висновок летить немов сніжка жовтого снігу в око.
Вже опісля читаю новини та дізнаюся у чому причина вимкнення світла: «У зв’язку з аварійним відключенням блока №3 потужністю 1000 МВт на Запорізькій АЕС і виникненням не покриваючого дефіциту потужності та з метою…».
Знаючи, що моя мама представляє певний антропологічний тип пересічного українця з усіма його тарганами, до мізків доходить думка, що багато хто мислить схоже. Без логіки, вдавання у деталі, аналізу новин, ось так, лиш на емоціях. Тут нічого не вдієш, бо це є лиш шкурне прагнення більшості – добре жити і не паритися. Для мами, яка не підтримувала Майдан та не простувала революційним Хрещатиком, післямайданна реальність є таким собі гнійним мозолем. То є прикро.
Приховую свої думки і просто слухаю, бо сперечатися, що головою об двері міської ради битися. «Неможливо, неможливо так жити. Все погано» – закінчує спіч мама і навпомацки у темряві простує на кухню вечеряти.
Спогад. Однієї ночі на Майдані:
Немає коментарів:
Дописати коментар